18 | 10 | 2018

"Я маю право!"


Результат пошуку зображень за запитом "тризуб на документи"

 УКРАЇНА

ДЕРЖАВНЕ АГЕНТСТВО ВОДНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ

 ЛЬВІВСЬКЕ ОБЛАСНЕ  УПРАВЛІННЯ  ВОДНИХ РЕСУРСІВ

  СОКАЛЬСЬКЕ  УПРАВЛІННЯ  ВОДНОГО  ГОСПОДАРСТВА

 

Н А К А З

 

 

  01  березня   2018р.                     м.Сокаль                                    25

 

 

 

Про затвердження плану заходів

 з реалізації правопросвітницького

 проекту «Я маю право!» у  2018-2019рр.

 

На  виконання наказу Державного  агентства водних ресурсів  України від  24.01.2018р. № 35 та “Про надання  плану  заходів з реалізації правопросвітни-цького проекту  “ у 2018 -2019 роках “  та наказу Львівського облводресурсів від 05.02.2018р. № 18

 

 Н А К А З У Ю:

 

        1.Затвердити  план  заходів   Сокальського    управління    водного  господарства  з реалізації  правопросвітницького  проекту “Я маю право!”, що додається. 

 2. Юрисконсульту за угодою Фарйону Т.С.:  

 - розробити та затвердити план заходів з реалізації правопросвітницького  проекту “ Я маю право! у 2018 – 2019 роках;   

 - забезпечити реалізацію відповідних заходів у межах правопросвітницького  проекту  Я маю право!  у 2018 – 2019 роках; 

 - щокварталу до 2 числа місяця, що настає за звітним періодом надавати юридичній службі Львівського облводресурсів (Когут Ю.І.) інформацію про виконання  плану заходів  в  електронній  та  паперовій  формі. 

 3. Інженеру з підготовки кадрів І категорії Марцинюк Л.В.: 

 - довести цей наказ до відома працівників управління; 

 - забезпечити  розміщення  відповідної  інформації   на  офіційному  веб- сайті  Сокальського УВГ.  

 4.Контроль  за  виконанням  наказу  залишаю  за  собою.

 
 

 

Начальник   управління                                     Новосад В.І.

 

 

 

                                                                                        

 

                                                                                                                 Затверджено наказом

                                                                                     Сокальського УВГ

                                                                               від 01.03.2018р. №_25_

 

 

 

 
 

План

Заходів Сокальського управління водного господарства

з реалізації  правопросвітницького проекту Я маю право!  

 у 2018 - 2019 роках

 

 

 

№ з/п

Зміст заходу

Строки

Відповідальні виконавці

1

2

3

4

1.

Роз’яснення населенню про гарантовані їм Конституцією та законами України права у відповідних сферах.

Протягом

2018 -2019рр.

юрисконсульт Фарйон Т.С., інженер з підготовки кадрів І кат. Марцинюк Л.В.

2.

Проведення навчань з працівниками управління з питань реалізації і захисту прав людини

 

Протягом

2018-2019рр.

юрисконсульт Фарйон Т.С., інженер з підготовки кадрів І кат. Марцинюк Л.В.

3.

Проведення навчань лекцій(бесід) з працівниками управління з питань  реалізації і захисту прав людини

Протягом

2018-2019рр.

юрисконсульт Фарйон Т.С., інженер з підготовки кадрів І кат. Марцинюк Л.В.

4.

Надання безоплатної первинної  правової допомоги населенню з питань реалізації і захисту прав людини (у разі звернень)

 

Протягом

2018-2019рр.

юрисконсульт Фарйон Т.С., інженер з підготовки кадрів І кат. Марцинюк Л.В.

5.

Розміщення на офіційному веб - сайті Сокальського УВГ інформа-ційних матеріалів, що стосуються реалізації провопросвітницького проекту “Я маю право!” у 2018 - 2019 роках

 

Протягом

2018-2019рр.

юрисконсульт Фарйон Т.С., інженер з підготовки кадрів І кат. Марцинюк Л.В.

6.

Узагальнення звітної інформації  стосовно виконаних  пунктів плану

Щоквартально

юрисконсульт Фарйон Т.С., інженер з підготовки кадрів І кат. Марцинюк Л.В.

 

 

 

                   

 

Начальник управління                                         В.Новосад

 



 

 

Основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина в Україні та гарантії їх реалізації

Основні права, свободи – це певні можливості, які необхідні для існування та розвитку людини в кон-кретних історичних умовах, що об'єктивно визначається досягненнями певного рівня цивілізації (еконо-мічний, соціальний, духовний розвиток людства) і повинні бути законними і рівними для всіх людей.

Зміст і обсяг цих можливостей людини залежить від можливостей усього суспільства, насамперед від рівня економічного розвитку. Права і свободи повинні бути рівними для всіх, не можуть відчужуватися і обмежуватися чи бути предметом дарування.

Конституційні права – певні юридичні можливості суб'єкта конституційно-правових відносин по задо-воленню особистих потреб та інтересів відповідно до рівня розвитку громадянського суспільства і держави.

Конституційні свободи – це спроможність Людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети, покла-даючись тільки на власний вибір того чи іншого рішення.

Обов'язки людини і громадянина – це міра обов'язкової поведінки, якої кожний громадянин повинен дотримуватися для забезпечення нормального функціонування інших суб'єктів громадського суспіль-ства.

У своїй сукупності конституційні права, свобода та обов'язки складають державно-правовий інститут і в той же час вони відрізняються один від одного конкретним змістом і призначенням.

Ця класифікація будується за змістом суспільних відносин; взаємовідносин держави і громадянина у сфері правоохоронної діяльності держави, спрямованої на захист життя, здоров'я, індивідуальної сво-бода і безпеки, честі й гідності людини, взаємовідносини в політичній, соціальній, економічній та куль-турних сферах.

Основні групи прав та свобод громадян України:

Назва

Конституційне визначення

Громадянські права і свободи

а) право людини на життя (ст.27 КУ);

б) право на повагу до його гідності (ст. 28 КУ).

в) право на свободу і особисту недоторканість (ст.29).

г) право на недоторканність життя, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.ст.30-31 КУ)

ґ) право на невтручання у сімейне та особисте життя (ст.32 КУ)

д) свобода пересування, вибору місця проживання, право вільного залишення території України (ст.33 КУ);

е) право на свободу думки й слова (ст.34 КУ)

є) право на свободу світогляду й віросповідання (ст.35 КУ)

Політичні права і свободи громадян України

а) право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст.36 КУ);

в) право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраним (ст.38 КУ);

г) право збиратися мирно, без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації (ст.39 КУ);

д) право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення, або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування (ст.40 КУ)

ж) право на інформацію

Економічні права

а) право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами творчої діяльності (ст. 41 КУ).

б)право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст.42 КУ)

в) право на користування природними і іншими об'єктами суспільної власності (ст.13,14 КУ).

Соціальні права й свободи

а) право на працю, страйк, соціальний захист, право на відпочинок (ст.ст.43,44,45КУ);

б) право на житло (ст. 47 КУ);

в) право на достатній життєвий рівень (ст. 48 КУ);

г) право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування (ст.49 КУ).

Культурно-духовні права

й свободи

а) право на освіту (ст. 53 КУ).

б) право на результати своєї творчої діяльності (ст. 54 КУ)

Правозахисні права

а) право на захист в суді (ст. 55 КУ);

б) право на відшкодування заподіяної шкоди (ст. 56 КУ);

в) право знати свої права й обов'язки (ст. 57 КУ);

 

2. Система захисту прав людини в Україні

Права людини, гарантовані Конституцією та міжнародними угодами нашої країни, мають бути реалі-зовані. Один із засобів реалізації прав людини полягає у тому, що їх можна захистити у випадку пору-шення.

Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсності.В останні роки це питання є предметом серйозного наукового аналізу. Конституційне прагнення розвивати і зміцнюва-ти демократичну державу неможливо реалізувати без утвердження в суспільній свідомості і соціальній практиці невідчужуваних прав і свобод людини, нормативного закріплення їх гарантій. Держава зобо-в'язана проявляти активність у забезпеченні прав людини, у створенні матеріальних, організаційних, соціальних, політичних та інших умов для найповнішого використання людиною своїх прав і свобод.

Для забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція і законодав-ство України передбачають можливість здійснення громадянами певних дій, а також утворення системи органів держави, призначенням якої є допомога громадянам у реалізації і захисті їх прав. Можливості здійснення громадянами певних вчинків щодо захисту власних прав і свобод і система органів, які захи-щають і забезпечують ці права та свободи утворюють юридичний механізм захисту прав людини.
  Юридичний механізм захисту прав людини – це можливості здійснення громадянами певних вчинків щодо захисту власних прав і свобод.

Конституція України передбачає можливості здійснення громадянами дій, спрямованих на захист їх прав і свобод, як:

- захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань;
- об’єднуватися в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод;

- проводити збори, мітинги, походи і демонстрації;

- направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади;
- захищати в суді свої права і свободи;

- звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
- звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ або органів.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових осіб різних рівнів, які повинні захищати права і свободи людини і громадянина. Це: Президент України, Верховна Рада України, Кабі-нет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, підсистема судів загальної юрисдикції та спеці-алізованих судів, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав лю-дини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод через законодавчу діяльність шляхом визначення виключно в законах України прав і свобод людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод, основних обов'язків громадян; громадянства, правосуб'єктності громадян, статусу іноземців і осіб без громадян-ства; прав корінних народів і національних меншин; основ соціального захисту; визначення правового режиму власності, правових засад і гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм антимонопо-льного регулювання (пп.1-3, 6-8 ч.1 ст.92 Конституції).

Особливе місце у системі гарантій посідає Президент України. Він зобов'язаний сприяти формуванню відповідних механізмів контролю та забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, а обстоюючи їх, створювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків порушення таких прав і свобод.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують додержання прав і свобод громадян на певній території.

Основною ефективною формою захисту прав і свобод є судовий захист. Потреба у судовому захисті закономірно випливає з ускладнення характеру структури економічних відносин, зростанні конфлікт-ності і соціальних протиріч у суспільному житі.

Закон прямо не передбачає здійснення захисту прав людини Конституційним Судом, але це випливає із його завдань: гарантувати верховенство Конституції України на всій території держави. Здійснюючи контроль за відповідністю. Основному Закону законів та інших правових актів. Консти-туційний Суд може визнати їх чи окремі їхні положення неконституційними. Такі акти втрачають чинність, а якщо їх дією було порушено конституційні права та свободи, вони фактично поновлюються.

Діяльність з посилення гарантій захисту прав і свобод людини покладено на інститут Уповноваженого з прав людини, який існує в рамках парламентаризму. Зазначена посадова особа заповнює прогалини і компенсує недоліки судових засобів захисту, парламентського та відомчого контролю за адміністратив-ними органами.

Широкими повноваженнями щодо захисту прав і свобод людини наділена прокуратура України при виконанні функцій нагляду за додержанням і застосуванням законів. Діяльність органів прокуратури по вирішенню заяв і звернень громадян, перевірці сигналів преси та інших засобів масової інформації про порушення законності забезпечує своєчасний і кваліфікований розгляд кожного звернення, всебічну перевірку доводів заявника і прийняття на місці правильного рішення, поновлення порушених прав і законних інтересів громадян, притягнення до відпо-відальності винних осіб.

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без такого інституту, як адвокатура. Адвокат зобов'яза-ний здійснювати представництво, сприяти захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх органах, установах, організаціях. Вказана діяльність базується на принци-пах верховенства права, незалежності, гуманізму, демократизму і конфіденційності. Гарантування суб'єктивних прав людини органами внутрішніх справ проявляється у забезпеченні особистої безпеки громадян; у своєчасному запобіганні злочинам та адміністративним правопорушенням, швидкому і пов-ному їх розкритті, охороні суспільного порядку та забезпеченні суспільної безпеки; захисті власності від протиправних посягань; наданні правової та організаційної допомоги громадянам, посадовим осо-бам й іншим суб'єктам у здійсненні їх законних прав та інтересів.

  Таким чином, можна стверджувати, що в нашій країні  діє система захисту прав людини, подібна до тієї, що існує у розвинутих демократичних країнах.

Права людини, гарантовані Конституцією та міжнародними угодами нашої країни, мають бути реалізо-вані. Один із засобів реалізації прав людини полягає у тому, що їх можна захистити у випадку порушен-ня. Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсності. В останні роки це питання є предметом серйозного наукового аналізу. Конституційне прагнення розвивати і зміц-нювати демократичну державу неможливо реалізувати без утвердження в суспільній свідомості і соці-альній практиці невідчужуваних прав і сво-бод людини, нормативного закріплення їх гарантій. Держава зобов'язана проявляти активність у забезпеченні прав людини, у створенні матеріальних, організацій-них, соціальних, політичних та інших умов для най-повнішого використання людиною своїх прав і свобод.

Для забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція і законодав-ство України передбачають можливість здійснення громадянами певних дій, а також утворення системи органів держави, призначенням якої є допомога громадянам у реалізації і захисті їх прав. Можливості здійснення громадянами певних вчинків щодо захисту власних прав і свобод і система органів, які захи-щають і забезпечують ці права та свободи утворюють юридичний механізм захисту прав людини. Юридичний механізм захисту прав людини – це можливості здійснення громадянами певних вчинків щодо захисту власних прав і свобод. Конституція України передбачає можливості здійснення громадя-нами дій, спрямованих на захист їх прав і свобод, як: захи-щати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних по-сягань; об’єднува-тися в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод; про-водити збори, мітинги, похо-ди і демонстрації; направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення до органів державної влади; захищати в суді свої права і свобо-ди; звертатися за захис-том своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради Укра-їни з прав людини; звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ або органів.

Важливим елементом механізму захисту прав та свобод людини є гарантії. Вони є системою норм, принципів та вимог, які забезпечують процес дотримання прав та законних інтересів людини. Призна-ченням гарантій є забезпечення найсприятливіших умов для реалізації конституційно закріпленого статусу людини. Таким чином, гарантії є засобом, що забезпечує перехід від передбачених конститу-цією можливостей до реальної дійсності. Ефективність гарантій залежить від рівня розвитку загально-правових принципів, стану економіки, рівня розвитку демокра-тичних інститутів, реальності політичної системи суспільства, наявності системи досконалих законів у державі, ефективності механізмів реаліза-ції законоположень, ступеня правової свідо-мості, правової культури населення, узгодженості інтересів населення та суспільства в цілому і наявності високоефективного органу конституційного контролю.

Гарантії являють собою систему узгоджених факторів, що забезпечують фактичну реалізацію та все-бічну охорону прав і свобод людини.

Багатоманітність факторів, які забезпечують реальність прав та свобод, визначає різноманітність їх гарантій. Найпоширенішою у юридичній літературі є класифікація гарантій за наступними критеріями:

 

І. За практичним спрямуванням:

а) загальні, що охоплюють всю сукупність об'єктивних та суб'єктивних факторів, спрямованих на забез-печення реалізації прав і свобод людини, їх захист та поновлення у разі порушення.

У свою чергу, загальні гарантії класифікують за сферами суспільних відносин на:

- економічні, які складають спосіб виробництва, існуючі форми власності, наявність ринкових відносин, економічну свободу громадян, вільний вибір форм та видів трудової діяльності, наявність різноманітних форм підприємницької діяльності тощо;

- політичні, до яких належить діяльність держави, представництво політичних інтересів інститутами політичної системи, наявність реально діючих інститутів безпосередньої та представницької демократії, можливість населення звертатися за захистом прав до спеціальних органів держави тощо;

- організаційні, що характеризуються як реально діючі повноваження органів держави, посадових осіб та громадських об'єднань із створення необхідних для реалізації прав та свобод умов;

б) спеціальні гарантії, які визначаються як система юридичних засобів, що сприяють процесу реалізації, захисту та поновлення прав і свобод суб'єктів права, їх змістом є надання державновладної загально-обов'язковості як правам особи, так і їх захисту. Юридичні гарантії мають конституційну та законо-давчу форми закріплення. Так, основними конституційними гарантіями є:

- оскарження у суді рішень органів держави та посадових осіб;

- право на відшкодування збитків, завданих незаконними рішеннями осіб чи органів, що діють від імені держави;

- право на правову допомогу;

- можливість отримувати інформацію про зміст прав та обов'язків;

- принцип презумпції невинуватості людини;

- можливість обмеження конституційних прав та свобод.

II. За характером гарантії класифікують на:

а) норми та принципи матеріального і процесуального права, що у процесі реалізації забезпечують реальність прав та свобод людини;

б) судовий захист порушених прав і свобод та можливість їх судового поновлення;

в) контроль за дотриманням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень Конституції про права та свободи людини і громадянина. Важливе значення у сфері парламентського контролю належить Уповноваженому з прав людини;

г) відповідальність за порушення прав та свобод людини, що поширюється на всіх суб'єктів права без винятку.

III. За ступенем поширеності гарантії класифікують на:

а) національні (внутрішньодержавні), які закріплюються нормами національного законодавства та гарантуються державою. Вони, у свою чергу, існують як:

- державний захист прав і свобод людини, проголошений ст. 3 Конституції України та визначений як обов'язок держави здійснювати правове регулювання прав і свобод, а також забезпечувати правовими засобами дотримання, виконання та захист прав і свобод;

- судовий захист прав людини, який є демократичним, об'єктивним і справедливим засобом виріше-ня справ, пов'язаних з правами та свободами людини і громадянина;

- право людини на самозахист, що надає можливість суб'єктам захищати свої права і свободи від пору-шень та протиправних посягань будь-якими, не забороненими законом, засобами;

б) міжнародні, що встановлюються міжнародними актами з прав людини (закріплюють стандарти прав людини) та забезпечують можливість кожному після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ чи органів міжна-родних організацій.

IV. За суб'єктами, що реалізують гарантії, розрізняють:

- гарантії Верховної Ради України як органу, що виключно законами визначає зміст прав і свобод лю-дини та громадянина та гарантії цих прав;

- гарантії Президента України як гаранта прав і свобод людини та громадянина;

- гарантії органів виконавчої влади, які забезпечують реалізацію наданих громадянам прав та свобод;

- судові гарантії, покликані захищати та поновлювати права і свободи;

- гарантії омбудсмана, котрий вживає заходів до запобігання порушенням прав та свобод;

- гарантії прокуратури, яка здійснює представництво інтересів громадянина у суді у випадках, визна-чених законом;

- адвокатські гарантії щодо забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допо-моги при вирішенні юридичних справ;

- гарантії політичних партій та громадських організацій, які захищають права та свободи громадян, що у них об'єднуються;

- гарантії місцевих адміністрацій та органів місцевого самоврядування, які на відповідній території забезпечують дотримання прав і свобод громадян;

- гарантії міжнародних органів та організацій, членом яких є Україна.

V. За особливостями правового статусу, що гарантується, визначають:

а) загальні гарантії, які закріплені конституційно та поширюються на всіх суб'єктів суспільних відносин у рівній мірі;

б) родові, що сприяють захисту інтересів певних категорій громадян. Як правило, закріплюються пев-ними нормативними актами. Так, гарантії правового та соціального захисту працівників міліції перед-бачені Законом України «Про міліцію»;

в) галузеві, які гарантують права та свободи суб'єктів у певній сфері діяльності та закріплені галузевим законодавством (наприклад, норми ЦК України, що вміщають гарантії прав власника);

г) індивідуальні гарантії як фактори організаційного, процесуального, матеріального та правового характеру, що забезпечують реалізацію прав особи у конкретних життєвих обставинах на основі закону.

VI. За змістом розрізняють:

а) контрольні гарантії, що забезпечують можливість виявити порушення прав особи та підвищити ефек-тивність поновлення порушених інтересів;

б) процедурні гарантії, які визначають порядок, способи, умови впровадження норм матеріального характеру шляхом чіткого визначення та дотримання процедури їх реалізації;

в) організаційно-технічні гарантії забезпечують реалізацію правового статусу шляхом використання засобів техніки та зв'язку.

Підсумовуючи наведене, робимо висновок: механізм захисту прав і свобод людини та громадянина - це гарантії реалізації та захисту прав і свобод здійснюються системою органів та засобів, що охоплю-ються категорією.

 Підкреслимо, що у юридичній літературі останнього часу цей механізм характеризують як соціально-правовий. Він є системою засобів та факторів, які забезпечують повагу до прав і свобод людини, що є суттєвими для повного та вільного розвитку. Основним призначенням соціально-правового механізму є захист суб'єктивних прав та їх поновлення, а його фундаментальне призначення визначається у процесі реалізації функцій.

3. Міжнародні механізми захисту прав людини. Право громадян України на звернення до кон-венційних органів з захисту прав людини.

Під терміном “механізми міжнародного захисту прав людини” розуміють систему міжнародних (між-державних) органів і організацій, що діють з метою здійснення міжнародних стандартів прав і свобод людини чи їх відновлення у випадку порушення. Слід зазначити, що, окрім міждержавних органів і організацій, у світі існує безліч так званих неурядових правозахисних організацій.

 Ст.55 Конституції України, яка надає право громадянам звертатися до міжнародних механізмів захис-ту прав людини, має на увазі винятково міждержавну частину механізму. Такі (міждержавні) органи відрізняються тим, що вони створюються за взаємною згодою кількох держав, як правило, оформленою міжнародною угодою, діють у межах такої угоди, яка визначає їхні повноваження і спеціальні правила процедури.
   Відповідно міждержавні правозахисні організації відрізняються тим, що: а) вони дійсно мають вплив на уряди; б) найчастіше їхні рішення обов’язкові для виконання, і в будь-якому випадку їхню думку не можна зігнорувати; в) вони змушують міжнародне співтовариство звертати увагу на порушення прав людини.

 Схематично всі правозахисні міжнародні організації можна розподілити на дві групи: універсальні та реґіональні.

Універсальні правозахисні механізми – це органи й організації, які поширюють свою діяльність на увесь світ, незалежно від державних і реґіональних кордонів. Ці механізми тією чи іншою мірою пов’яз-ані з основною міжнародною організацією світу – ООН. Це не випадково: по-перше, її членами є майже всі держави світу, по-друге, відповідно до Статуту ООН однієї з основних цілей діяльності цієї організа-ції є “утвердження віри в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості”.
  Статут зобов’язує головний орган ООН – Генеральну Асамблею ООН – приділяти особливу увагу захистові прав людини. У 1948р. вона прийняла Всезагальну декларацію прав людини, а після цього цілу низку міжнародно-правових актів, які торкаються різноманітних аспектів правозахисної діяльності (про громадянські, політичні, культурні права, заборону геноциду, апартеїду, расової дискримінації тощо). Питання прав людини розглядають в Головних комітетах Асамблеї, а також у її допоміжних органах (наприклад, у спеціальних комітетах з дискримінації, проти апартеїду тощо).

Серед інших основних органів ООН особливу роль у захисті прав людини відіграє Економічна і Соці-альна Рада (ЕКОСОС), яка під керівництвом Генеральної Асамблеї координує економічну і соціальну діяльність ООН, у тому числі, як зазначено в Статуті, готує “рекомендації з метою погли-блення поваги і дотримання прав людини й основних свобод для всіх”.

  Однак, незважаючи на широкі повноваження і ту важливу роль, яку відіграють у міжнародних відно-синах головні органи ООН, основні функції щодо захисту прав людини виконують спеціалізовані пра-возахисні органи й організації.

Отже, всі універсальні правозахисні органи поділяють на три види:
1) Постійні органи, що є частиною апарату ООН – Комісія ООН з прав людини та її експертний орган – Підкомітет по запобіганню дискримінації та захисту прав меншин. Ці органи, а також Комі-сія становища жінок, створені в рамках ЕКОСОС для виконання його повноважень в галузі захисту прав людини. У рамках іншого основного органу ООН – Секретаріату, створений Центр прав людини, розта-шований в Женеві і Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. Останньою за часом була створена в 1993р. посада Верховного Комісара ООН з прав людини.

2) Органи, створені згідно з міжнародними угодами, укладеними під егідою ООН. У рамках ООН було розроблено безліч міжнародних договорів про захист прав людини, що розвивають положення Всезагальної декларації, щодо окремих груп прав чи окремих прав, закріплених у ній. Однак, якщо Дек-ларація прав, як ми пам’ятаємо, формально не є ні для кого обов’язковою, але стала такою фактично для всіх держав, то вищевказані договори юридично обов’язкові для вико-нання державами,але тільки тими, котрі їх підписали і ратифікували. Це насамперед стосується затвердженого в 1966р. Пакту про грома-дянські та політичні права і про соціальні й економічні права (перший набув чинности 23.03.1976р., а другий – 03.01.1976р.). Ці документи (а також Протоколи до Пакту про громадянські і політичні права), разом із Всезагальною Деклара-цією складають основне джерело міжнародного права в галузі захисту прав людини – Міжнарод-ний білль про права людини.
Окрім Пактів під егідою ООН були розроблені: Конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримі-нації, Конвенція про запобігання катуванням та іншому жорстокому, нелюдському або такому, що при-нижує гідність поводженню чи покаранню, а також безліч інших договорів. На виконання усіх цих угод були створені: Комітет ООН з прав людини (не плутати з Комісією ООН), Комітет з економічних, соці-альних і культурних прав, Комітет з расової дискримінації, Комітет проти катувань тощо.

3) Спеціалізовані установи Організації Об’єднаних Націй. У відповідності зі ст. 57 і 63 Статуту ООН із Організацією пов’язані різні установи, створені міжурядовими угодами в галузі економіки, соціаль-них відносин, культури, освіти, охорони здоров’я та ін. Спеціалізовані установи є постійно діючими міжнародними організаціями, які працюють на підставі власних статутів і угод з ООН. Сьогодні існує 16 таких організацій. Однак далеко не всі ці установи займаються правами людини. Для тих, що здійс-нюють правозахисну діяльність, вона не є основною, а випливає із загально соціальної спрямованості їх діяльності і, відповідно, лише доповнює її. До таких установ відносяться насам-перед Міжнародна Організація Праці (МОП) і Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО).

 Реґіональною міжнародну організацію називають, якщо її учасниками є держави, розташовані в межах певного реґіону земної кулі, наприклад, Европи, Африки чи Південної Америки.
    Види реґіональних систем захисту прав людини:

 Міжамериканська діє в рамках Організації Американських Держав і представлена Міжамерикан-ською комісією з прав людини і Міжамериканським судом з прав людини.  Міжамериканський суд не вчинив якогось значного впливу на формування реґіональних стандартів прав людини, розглянув за 40 років існування ледь більше 10 справ. Уся правозахисна діяльність лягла, таким чином, на Комісію, в яку можуть звертатися зі скаргою будь-які фізичні особи, групи, особи чи недержавні організації. Комісія вживає заходів до досягнення дружнього врегулювання, а якщо це не вдалося, - вона приймає висновок у справі. Ці висновки мають велику моральну вагу, їх, як пра-вило, враховують держави, обвинувачені в порушеннях прав людини.

 Африканська система складається з Африканської комісії прав людини і народів, що є органом Організації Африканської Єдності. Вона діє на підставі Африканської хартії прав людини і народів. Комісія заслуховує кожні два роки звіти держав про законодавчі й інші заходи для захисту прав лю-дини. Комісія з цього приводу формулює судження і пропозиції. Також вона розглядає заяви громадян і недержавних організацій про масові і систематичні порушення прав людини. По них Комісія готує свої висновки для вищого органу ОАЕ – Асамблеї глав держав і урядів.

 Европейська система захисту прав людини найрозгалуженіша і найдієздатніша. Система діє в рам-ках Ради Европи, членом якої Україна є від 1995 року. Европейський правозахисний механізм засно-ваний на низці договорів, основним серед них є Европейська конвенція захисту прав людини й основ-них свобод. Крім неї, у рамках Ради Европи розроблені Европейська соціальна хартія, Европейська конвенція прав меншостей, Европейська конвенція прав дитини, Европейська конвенція запобігання катуванням.
Головний европейський правозахисний орган – Европейський суд прав людини - має одну відверту перевагу перед більшістю сучасних правозахисних організацій – його рішення обов’язкові для держав, що приєдналися до Конвенції захисту прав і свобод. У результаті, рішення Суду впливають на форму-вання не тільки европейських, але і світових стандартів прав людини, і навіть на відповідну законодавчу практику багатьох цивілізованих держав.
Крім суду, при Раді Европи діють Европейський комітет з прав меншин, Комітет незалежних експертів по соціальних і економічних правах, Европейський комітет запобігання катуванням. Повноваження цих органів непорівнянні з повноваженнями Суду.

 Можна виділити три групи органів, які захищають громадянські та політичні права і свободи, які захищають економічні, соціальні та культурні права і які здійснюють комплексний захист прав і сво-бод. Організації, що працюють із громадянськими і політичними правами, іноді можуть приймати від громадян держав-учасниць відповідних конвенцій індивідуальні скарги на порушення прав, перелічених у цих договорах. Розгляд міжнародними органами таких звертань відбувається в рамках квазі судових процесів, і в деяких випадках за результатами розгляду можуть прийматися обов’язкові для держав рішення. Органи, які захищають соціальні права, можуть приймати вис-новки після розгляду окремих порушень, і ті справи, які “гідні особливої уваги”, скеровувати у вищі інстанції (крім механізму захисту прав профспілок у рамках Міжнародної Організації Праці).
Таке ставлення до захисту соціальних і економічних прав породжене двома причинами. По-перше, тим, що недотримання громадянських і політичних прав може призвести до фізичної неможливості існу-вання людини (право на життя), до її рабського чи підневільного існування, чи неможливості існування демократичного режиму в державі (виборчі свободи, незалежність суду тощо).

 По-друге, більшість громадянських і політичних прав є негативними, тобто для їх реалізації державі досить їх не порушувати, у той час як забезпечення соціальних і економічних прав вимагає від держави витрати певних коштів. Саме тому, згідно із ст.2 Пакту про громадянські та політичні права, держави-учасниці зобов’язуються вжити усіх необхідних заходів, у тому числі законодавчих, для здійснення прав людини, зазначених у цьому міжнародному договорі. Тоді як у відповідності зі ст.2 Пакту про еко-номічні, соціальні і культурні права держави повинні вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходи задля того, щоб забезпечити поступове здійснення прав і свобод, визнаних у Пакті.

  Більшість міжнародних інстанцій зосереджені на загальному нагляді за станом прав людини в держа-вах, які підписали міжнародні угоди, на основі яких ці організації працюють. Таке спостереження поля-гає у заслуховуванні періодичних доповідей держав, перевірках на місцях. Скарги чи петиції про пору-шення прав людини, які надходять у такі організації, використовують для формування уявлення про загальну ситуацію, яка склалася в сфері захисту прав людини у відповідній державі. Тобто такі органи не розглядають кожне повідомлення про порушення прав, а намага-ються з’ясувати загальну картину.
Багато міжнародних механізмів улаштовані так, що вони можуть безпосередньо реаґувати тільки на масові чи систематичні порушення прав тими чи іншими державами, скарги ж на одиничні випадки порушень враховуються лише як ще один штрих до загальної ситуації захисту прав людини в окремих державах. Тобто, вони діють у рамках процедур “скарг до роздумів”, коли відповідний орган не прагне до виправлення кожного порушення прав людини, про які йому повідомляють. Скарги, які надходять до нього, він оцінює на предмет визначення того, наскільки те чи інше порушення торка-ється всього насе-лення держави, скарги втрачають свою індивідуальність і збираються в масиви даних, які згодом вико-ристовують для рішення питання про необхідність, методи й обсяг втручання. Заявник при цьому, як правило, не має ніякої офіційної можливості довідатися про долю своєї заяви.
Переважна більшість спеціалізованих міжнародних організацій по захисту прав людини засновує свій вплив на держави-порушники на своєму авторитеті і можливості впливу на міжнародну і внутрішньо-державну суспільну думку. Скажімо, основний акт Европейського комітету запобігання катуванням – висновок за результатами перевірок на місці, готується таємно і направляється державі. Остання повин-на вжити заходів по виправленню знайдених порушень і, якщо побажає, може цей звіт опублікувати. Якщо не відбувається ні того, ні іншого, Комітет може прийняти самостійне рішення про опублікування звіту.
   Ще одна можливість впливу на держави-порушники для деяких організацій полягає у скеруванні звіту про становище в країні у вищий орган: для Комітету експертів МОП - це Міжнародна конференція праці, для Комісії ООН з прав людини – ЕКОСОС. Однак варто пам’ятати, що такого роду вищі орга-ни – завжди більше політичні організації, ніж правозахисні, тому вони оцінюють ситуацію не стільки з точки зору наявності чи відсутності порушення прав людини, скільки з точки зору політичної доціль-ності чи недоцільності покарання держави-порушника. І в будь-якому випадку вони ніколи не розгля-дають окремі порушення, якщо вони не носять масовий чи грубий характер.

 Найефективнішими є органи й організації, які мають право прийому і розгляду індивідуальних скарг (петицій) від громадян і організацій – жертв порушень прав людини. Тобто, ці організації провадять квазі судовий процес, на якому сперечаються між собою дві сторони – обвинувачувана держава й особа, яка заявляє про порушення її прав. За результатами виноситься рішення, обов’язкове для виконання державою чи юридично, чи фактично через величезний міжнародний авторитет відповід-ного органу і характеру самого рішення. Відмінність цих органів полягає в їх “обов’язку прийняти рішення по кожній спрямованій до них справі, навіть якщо це усього лише рішення щодо питання про його допустимість”. Таким чином, метою процедури є виправлення кожного конкретного пору-шення. Сторони при цьому можуть бути присутні при розгляді їхньої справи (обсяг цього права варіюється в різних органах).
Подібних правозахисних інстанцій у світі дуже небагато, громадянин України може звернутися тільки до чотирьох: Комітету з прав людини, Комітету проти катувань, Европейського суду прав людини і Комітету із свободи асоціацій МОП.

 Виникнення міжнародних організаційних механізмів захисту прав людини пов’язане з розширенням у цій сфері міжнародно-правового співробітництва після Другої світової війни. Це стало наслідком фор-мування міжнародної єдності в розумінні цінності прав людини та їхнього захисту. Щойно таке розу-міння було сформульоване у Статуті ООН, відразу ця організація стала центром міжнародно-правового співробітництва із прав людини. В її рамках були створені найбільш авторитетні міжна-родні органи із захисту прав людини. З початку 50-х років почали виникати регіональні міжнародні організаційнопра-вові механізми захисту прав людини, перший з яких створено відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини.

Універсальні органи з прав людини можуть бути квазі судовими та конвенційними. До квазі судових належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями та діють за процедурою, що нагадує судову (Комі-тет з прав людини). До конвенційних належать органи, утворені на підставі міжнародних договорів для здійснення контролю за дотриманням цих договорів державами-учасницями (Комітет із прав дитини - згідно з Конвенцією про права дитини; Комітет з ліквідації дискримі-нації щодо жінок - згідно з Кон-венцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок тощо) Конвенційні органи мають пере-важно політико-правовий характер.

 Особливе місце посідає Комісія з прав людини - універсальний орган, повноваження якого не пов’я-зані з участю держави в міжнародних договорах про права людини. Її було засновано на підставі рішен-ня ЕКОСОР у 1946р. Комісія складається із представників 53 держав - членів ЕКОСОР, обраних на три роки. За час існування Комісія з прав людини зробила значний внесок у розуміння прав людини та в розвиток міжнародного співробітництва в цій сфері. Вона має широкі повнова-ження щодо контролю за дотриманням прав людини, проводить дослідження у сфері захисту прав людини та надає рекомендації та пропозиції ЕКОСОР, готує проекти міжнародних документів щодо прав людини та співпрацює з іншими міжнародними органами в цій галузі. Комісія вправі створю-вати власні допоміжні органи. Одним із них є Підкомісія з попередження дискримінації прав і захисту меншин.
    Важливим повноваженням Комісії із прав людини є розгляд заяв і повідомлень про порушення прав людини. 1967р. відповідно до рішення ЕКОСОР Комісія одержала право вивчати інформацію про грубі та масові порушення прав людини у всіх країнах, незалежно від того, чи є вони учасниками міжнарод-них договорів про права людини. На підставі таких досліджень Комісія вправі подавати до ЕКОСОР доповіді та пропонувати рекомендації щодо усунення порушень прав люди-ни. У 1970р. ЕКОСОР в резолюції 1503 затвердила процедуру розгляду Комісією із прав людини повідомлень про масові пору-шення прав людини. Комісія не розглядає повідомлення, якщо скарж-ник не вичерпав національні засоби правового захисту. Комітет з прав людини створено у 1977р. відповідно до ст.28 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. До складу Комітету входять 18 експертів, яких обирають із числа громадян держав - учасниць Пакту. Комітет розгля-дає доповіді держав - учасниць Пакту про заходи щодо захисту проголошених в ньому прав (ст. 40). У разі, якщо держава-учасниця зробить заяву згідно зі ст.41 Пакту, Комітет може одержувати та розглядати в порядку, встановленому в цій статті, повідомлення від інших таких держав про невиконання нею своїх зобо-в’язань за Пактом.

 Згідно із Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права Комітет із прав людини наділений повноваженням розглядати скарги від окремих осіб або груп осіб про порушення прав, зазначених у цьому Пакті, якщо такі порушення відбулися під юрисдикцією держав, що ратифікували Факультативний протокол. Протокол встановлює процедуру розгляду таких скарг. Комітет не розглядає повідомлення, якщо скаржник не вичерпав національні засоби правового захисту, якщо скарга стосується порушення права, яке не закріплене в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, або якщо це саме питання розглядається за іншою міжнародною процедурою. Розгляд скарг відбувається на закритих засіданнях, але рішення Комітету є відкритими та підлягають опубліку-ванню. Рішення Комітету є рекомендаціями.

Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються на підставі міжнародних дого-ворів окремих груп держав, як правило в межах географічних регіонів.

На цей час регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі (у рамках Ради Європи - на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950; у рамках ЄС - на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ - згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці - згідно з американською Конвенцією про права людини 1978р.; в Африці - згідно з африканською Хартією прав людини 1981р. Після розпаду СРСР у рамках СНД також було зроблено спробу ство-рити міжнародну систему захисту прав людини на підставі Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права й основні свободи людини 1993 р. Регіональні органи з прав людини поширюють свою компетенцію на держав - учасниць відповідного регіонального міжнародного договору про права людини. Іменування таких органів «регіональними» до певної міри умовне, оскільки захист не лише відбувається в межах територій таких держав, а поширюється також на осіб, що знаходяться під їхньою юрисдикцією.

Серед регіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини), квазі судові органи (Комітет незалежних експер-тів, утворений згідно з Європейською соціальною хартією), конвенційні органі (Європейський комітет із питань запобігання тортурам і такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений згідно з Європейською конвенцією про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню).

Європейський суд з прав людини. Правовою основою діяльності Європейського суду з прав людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод і Регламент Європейського суду з прав люди-ни. Відповідно до Конвенції Суд може розглядати, заяви держав - учасниць Європейської конвенції з прав людини з питань порушення Конвенції в інших державах-членах (ст.33), та заяви окремих осіб, груп і неурядових організацій про порушення прав людини, що мали місце в державах-членах (ст.34). Порядок розгляду таких заяв різний.

У разі звернення до Суду із заявою держави - члена Ради Європи (таке звернення може бути зроблене з метою захисту прав людини в іншій державі-учасниці). Суд розглядає цю заяву, досліджує представ-лені факти, а в разі необхідності може провести розслідування. Держава, щодо якої було подано заяву, повинна створити всі необхідні умови для встановлення викладених у ній фактів.

Процедура розгляду Європейським судом з прав людини заяв окремих осіб, груп і неурядових організацій більш складна.

По-перше, мають бути дотримані умови, що стосуються суб’єкта подачі заяви. Якщо це особа, то мають бути дотримані вимоги, встановлені ст. 1 Конвенції. Особою вважається як індивід, так і юри-дична особа. Якщо це група осіб, то справа має стосуватися ідентичного порушення прав усіх осіб, що складають групу. Групою можуть бути визнані, наприклад, подружжя, члени організації. Якщо це неу-рядова організація, то для її звернення до Європейського суду в порядку ст.34 Конвенції мають бути дотримані умови, що належать до критеріїв «асоціацій» (ст.11 Європейської Конвенції про захист прав людини).

По-друге, для звернення до Європейського суду з прав людини необхідно, щоб заявник вичерпав усі внутрішньодержавні способи правового захисту свого права. Практика Суду говорить про те, що в якості засобів правового захисту розглядаються лише засоби судового за-хисту, а також про те, що заявник повинен вичерпати не тільки всі доступні йому в державі засоби судового захисту, а й повно-цінно використовувати існуюче законодавство. Заявник може зверну-тися до Європейського суду з прав людини, не використовуючи всіх внутрішньодержавних засобів правового захисту, в тому разі, коли вони безсумнівно неефективні. Звернення до органів не судового захисту (Уповнова-женого із прав людини, прокурора, органів виконавчої влади, Президента держави тощо) не розглядаються Судом як звернення до правових засобів захисту.

По-третє, заява може бути прийнята, якщо з дня ухвалення останнього рішення у цій справі внут-рішньодержавними судовими органами минуло не більше шести місяців.

По-четверте, Європейський суд не розглядає: анонімні заяви (ст.35), але заявник може просити не вказувати його ім’я в разі офіційного опублікування результатів розгляду скарги; заяви, які одного разу вже були розглянуті Європейським судом з прав людини (ст.35); заяви, що є предметом роз-гляду в іншому міжнародному органі із захисту прав людини (ст.35); заяви, несумісні з положеннями Конвенції, явно необґрунтовані або такі, що містять ознаки зловживання правом звернення до Суду (п.З ст.35). Неприйнятними є заяви, за якими Європейський суд з прав людини некомпетентний приймати рішення, наприклад не пов’язані з порушенням прав, проголошених у Європейській конвенції з прав людини.

Роль неурядових організацій у міжнародному захисті прав людини. За останні десятиліття істотно зросла роль міжнародних неурядових організацій у захисті прав людини. Серед найбільш впливових організацій можна назвати Міжнародний Гельсінський Комітет, Міжнародну Амністію, Лікарів за мир та ін. Серед основних напрямів їхньої діяльності: моніторинг стану прав людини в окремих дер-жавах; моніторинг законодавства про права людини в окремих державах; складання доповідей про стан справ у галузі захисту прав людини; оприлюднення таких доповідей для ознайомлення громадськості та нада-ння їх міжнародним міжурядовим органам із прав людини; участь у розробці міжнародних договорів із прав людини, а також інша діяльність.

Після використання всіх національних засобів правового захисту громадянин згідно з частиною третьою статті 55 Конституції України має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних органі-зацій, членом або учасником яких є Україна.

Можливість використовувати порядок захисту своїх суб’єктивних прав і свобод, який певний час застосовується у країнах - членах Ради Європи (всього таких країн - сорок), з’явилась у громадян України після вступу України до Ради Європи і прийняття 17 липня 1997 року Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” (Закон набрав чинності з 3 серпня 1997 року).

Відповідно до статті 1 зазначеного Закону Україна повністю визнає на своїй території дію ст.25 Кон-венції про захист прав і основних свобод людини 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім’я Генерального секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 4.6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року щодо виз-нання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського Суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Згідно зі статтею 25 зазначеної Конвенції (у її старій редакції) Європейська комісія з прав людини може приймати заяви, адресовані Генеральному секретареві Ради Європи, про порушення будь-якою державою Конвенції тільки за умови, що ця держава визнає компетенцію Комісії приймати такі заяви. Україна, як вказано вище, визнає таку компетенцію Комісії і зобов’язується не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.
   За час свого існування (з 1950 р. по 30 червня 1998 р.) Європейський Суд задовольнив 101 скаргу проти Італії, по 52 скарги - проти Франції і Великобританії, 44 - проти Бельгії, по одній скарзі – проти Польщі, Румунії і Болгарії. Європейською комісією з прав людини зареєстровано 1526 скарг проти Польщі, 430 - проти Румунії, ЗОЇ - проти Чехії, 296 - проти Словаччини, 172 - проти Болгарії і 77 - проти України (Голос України. - 1998, - 4 листоп.).
  Станом на початок листопада 1998 року в Комісії було зареєстровано 44 тис. Заяв - приблизно кожна десята із тих, що надійшли, при цьому зареєстровано 167 із 1011 заяв, від громадян України, а до роз-гляду прийнято кілька із них.

За критеріями, визначеними Конвенцією, Суд:

а) може прийняти справу до розгляду тільки після того, як були використані всі національні засоби за-хисту аж до звернення до Верховного Суду України, відповідно до загальновизнаних норм міжнарод-ного права, і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного рішення відповідною національ-ною установою;
б) не розглядає заяви, які надійшли до того, як Україна стала членом Ради Європи;
в) не розглядає індивідуальні заяви, якщо вони – анонімні;

– за своєю суттю порушують те саме питання, що вже було розглянуте Європейським Судом або вже було вирішене шляхом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання, і не містить ніякої нової інформації;
– є зловживанням правом на оскарження або явно необгрунтованими;

– є несумісними з положеннями Конвенції або протоколів до неї. Тобто приймаються до розгляду лише скарги, пов’язані з порушенням тільки тих прав, що гарантовані Конвенцією і протоколами до неї.

До прав, які можуть бути захищені Європейським Судам, відносяться право: а) на життя; б) на повагу до гідності; в) на свободу і особисту недоторканність; г) на законність обвинувачення і справедливість незалежного і безстороннього суду; д) підозрюваного, обвинуваченого та підсудного на захист; е) на те, що відносно кожної людини закон не матиме зворотної сили, крім випадків, коли він пом’якшує чи ска-совує відповідальність особи; ж) засудженого на перегляд вироку; з) на відшко-дування шкоди, завданої незаконним засудженням; й) не бути вдруге покараним за один і той самий злочин; і) на невтручання в особисте і сімейне життя; к) на недоторканність житла; л) на таємницю листування; м) на свободу дум-ки, совісті і релігії; н) на свободу виявлення поглядів; о) на свободу мирних зборів; п) на участь в асоці-аціях (політичних партіях і громадських органі-заціях); р) на ство-рення сім’ї, а також право чоловіка і жінки мати рівні громадянські права у шлюбі; с) на захист від будь-якої дискримінації; т) на приватну власність; у) на освіту; ф) виборче право; х) не бути позбав-леним волі лише на підставі неспроможнос-ті виконання свого договірного зобов’язання; ц) на вільне пересування і свободу вибору місця прожи-вання на території певної держави, де людина законно перебуває; ч) вільно залишати будь-яку країну, право громадянина не бути висланим з території своєї держави, а також право безперешкодного в’їзду на її територію; ш) право іноземця не бути свавільно висланим за межі держави, на території якої він законно проживає.

Тому громадянин України не може звернутися до Європейського Суду зі скаргою, наприклад, щодо порушення його права на працю, на відпочинок, на соціальний захист тощо.
Разом з тим Європейський Суд може захистити й ті права і свободи громадянина, які прямо не перед-бачені Конституцією України, але передбачені Конвенцією про захист прав і основних свобод людини: право підсудного на те, що його справу розгляне справедливий, незалежний і безсторонній суд, право засудженого на перегляд вироку, право людини не бути позбавленою волі лише на підставі неспромож-ності виконання свого договірного зобов’язання.
  Європейським Судом не розглядаються заяви, які стосуються порушення відповідних прав людини не державою, а третіми особами (наприклад, заяви щодо поганого ставлення конкретного представника адміністрації місця позбавлення волі до ув’язненого, або щодо невиплати підприємством заробітної плати тощо. Проте особа, використовуючи національні засоби захисту своїх прав, може, скажімо, звер-нутися до суду з позовом про невиплату заробітної плати, а якщо позов буде задоволений судом, але грошова сума з підприємства так і не стягнута, - до Європейського Суду з петицією про невжиття дер-жавою заходів по належному виконанню судових рішень). Європейський Суд не відміняє та не змінює рішення національних судів, а виносить нове рішення, яке є обов’язковим для виконання державою.
Громадяни України ще нечасто звертаються за захистом своїх прав і свобод до зазначеного Суду. Це відбувається не тому, що вони завжди досягають їх захисту за допомогою національних правових засо-бів, а тому, що у багатьох випадках просто не знають, до кого і за якою адресою звертатися, як подавати скаргу, як її оформляти тощо.
  Сам лист може називатися скаргою, заявою або петицією. Це не має значення. Процес її розгляду не припускає витрат; процедура є безкоштовною, адже Україна робить відповідні внески до Ради Європи. Участь адвоката є бажаною, але не обов’язковою.
Скарга, яка відповідає вищезазначеним вимогам, направляється у м. Страсбург (Франція) за такою адресою: European Court of Human Rights, Council of Europe , BP 431 R6 67006, Strasbourg Cedex France

Скарга має містити такі відомості:

1. “Сторони” (прізвище, ім’я та по батькові заявника, громадянство, фах, дата і місце народження, пос-тійна адреса, номер телефону, адреса, за якою заявник мешкає на даний час; прізвище, ім’я та по бать-кові представника, фах представника, адреса представника, номер телефону представника; держава, проти якої подано заяву. Якщо заявників декілька, інформація надається про кожного із них).

2.“Викладення фактів” (коротка суть самої скарги (претензії). Викладаються факти в їх хронологічній послідовності).

3.“Порушення Конвенції” (визначаються конкретні права, гарантовані Конвенцію та Протоколами до неї, які, на думку заявника, порушені, з посиланням на відповідні статті, та наводяться аргументи).

4.“Виконання положень статті 26 Конвенції” (дається перелік офіційних рішень у справі, із зазначенням дати кожного документа та інстанції, яка його видала (суду або ж іншого органу в хронологічному по-рядку), а також коротка інформація про зміст кожного документа. До листа належить додати копії цих рішень (Суд не може гарантувати повернення цих документів, тому в інтересах особи, яка подає скаргу, надіслати копії замість оригіналів). Вказується, чи існують інші інстанції, до яких може звернутися заявник, і чому він не використав таку можливість).

5.“Предмет заяви” (вказується, яких результатів чекає заявник).

6.“Процедури в інших міжнародних інстанціях” (зазначається, чи надсилались скарги, які є предметом цієї заяви, в інші міжнародні інстанції, які саме і коли, які були прийняті рішення).
7.“Список документів” (вказується, які документи (в копіях) додаються до заяви).
8.“Мова листування” (зазначається, якою із двох офіційних мов Ради Європи - англійською чи францу-зькою - заявник бажав би користуватися при листуванні. При цьому сама скарга подається українською мовою або однією із мов національних меншин України. Переводити її на англійську чи французьку не потрібно).

9.“Заява про конфіденційність” (треба зазначити, що заявник бере на себе зобов’язання зберігати конфі-денційність судової процедури. Тут же зазначається, що заявник бажає (якщо він бажає), щоби Суд не розголошував його прізвище).

Відповідні владні структури України повинні опублікувати для загального відома всі акти міжнарод-ного і внутрішнього законодавства України, які стосуються питань процедури подання скарг до Євро-пейського Суду, дати необхідні роз’яснення громадянам, іншим чином сприяти тому, щоб гарантоване Конституцією України право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових та інших інстанцій дійсно гарантувалося державою.
Право звернення громадянина до відповідних міжнародних установ чи органів міжнародних організацій не обмежується лише європейськими наглядовими інститутами. Існують й інші інституції глобального міжнародного рівня (наприклад. Міжнародний комітет проти катувань, Управління Верховного комі-сару ООН у правах людини або Управління Верховного комісару ООН у справах біженців тощо), до яких в установленому порядку можуть звертатись громадяни України за умови ратифікації Україною відповідних актів міжнародного законодавства.

Разом із тим, Законом України від від 23.12.1997 № 776/97-ВР “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” введено парламентський контроль за додержанням конституційних прав і сво-бод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі – Уповнова-жений), який у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, чинними міжна-родними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є: 1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; 2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб’єктами, зазначени-ми у статті 2 цього Закону; 3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; 4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадя-нина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; 5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадя-нина; 6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; 7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2006 року № 784 затверджено Положення про Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини. Відповідно до цього Поло-ження Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини є посадовою особою, на яку покладено повноваження щодо забезпечення представництва України в Європей-ському суді з прав людини під час розгляду справ про порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також інформування Комітету міністрів Ради Європи про хід виконання рішень Суду.